Влада Грушицька. Тебе вкрала в мене Польща.

Сонце сідало повільно за будинками вечірньої Варшави. Втомлено по старій бруківці я крокувала в напрямок вулиці, яку називаю своїм маленьким раєм. Тут навколо цвітуть літні квіти, буяє спокій і де-не-де із вікон виринає музика. Хтось із моїх сусідів має непогані музичні смаки. Я завжди надавала перевагу року. Навіть, буває, приємно чути звідти музику своєї батьківщини, як молоді українські рокери під гітарні рифи викрикують щось про любов. Одразу мене кидає в ностальгію. Починаю сумувати за Україною.

Хазяйка моєї квартири Домініка – сорокап’ятирічна інтелігентна жіночка. Вона любить простір і світло, тому всі стіни в її апартаментах світло-бежевого кольору, а майже всі меблі сніжно-білі. Вже третій рік, проживаючи тут, я привчилась до чистоти і акуратності, чого мені не вистачало раніше. Живу я не одна, а з котом хазяйки – Вореком. Не розумію, чому вона назвала його «Мішком», але й запитати не наважувалась.

Нарешті я вдома…. Знявши туфлі з втомлених ніг, я одразу попрямувала на кухню. На скляному кухонному столі лежало декілька поштових листів. Мабуть, Домініка була тут сьогодні і заразом перевірила поштову скриньку. А мені все пишуть і пишуть. В основному клієнти, але як завжди, заваляється купка рекламок і листи від подруг з України. Господи, як же я за ними скучила. Їхні листи просто не можна читати без сліз. Мабуть, Польща з’їдає мене з кістками.

Серед купи конвертів я знайшла іще один. З України, Київ. Незнайома адреса. Відправник… знайома фамілія, до болю знайоме ім’я… З хвилюванням я акуратно відрізала верхівку конверта і дістала звідти…. «Запрошення на весілля».

Шановна Олено,

Ми раді запросити тебе на церемонію шлюбу, що відбудеться 12 серпня ..(адреса).. о 13:00.

Будемо раді тебе бачити.

Володимир та Світлана Я застигла. Навіть не могла видавити хоча б сліз із себе. Я усвідомлювала, що рано чи пізно це мало б статися.

Вову я знала з самих пелюшок. Дитинство я провела з цим веселим і кмітливим хлопчаком і ні капельки про це не шкодую. Ми любили порпатись у пісочку, що валявся біля нашого будинку. Гралися до темноти, аж поки з вікон нашого під’їзду когось нарешті не покличуть спати. Досі пам’ятаю його дитячий сміх. Часто йому припадало через мене, але він постійно пробачав. Вважав мене своєю найкращою подругою, а я тайком була закохана в нього. Навіть в 10 класі, коли мені запропонував зустрічатися Андрій Потапов з 10-В, я погодилась лише через цікавість, аж ніяк не через те, що він мені подобався. Я й так, будучи його дівчиною, більшість часу проводила з Вовчиком. Ми любили гуляти по Хрещатику, їсти чізбургери в Макдональдсі, дивитись улюблені серіали і кататись на катку, тримаючись за руки. Андрій настільки приревнував мене до друга, що просто не витримавши цього, одного прекрасного дня церемонно заявив, що ми з ним не пара і нам варто розірвати стосунки. Я і цьому була безмежно рада. Він огидно цілувався…

Після 11 класу я вступила в університет на юридичний факультет. Там мене намагались «підчепити» хлопці-красунчики, але я ніяк не піддавалася. Ні в одному із них не бачила когось достойного. Так і продовжувала проводити вільні вечори з Вовкою. Він був старшим на 2 роки, навчався в авіаційному, але завжди знаходив для мене час. Вмостившись тихо на дивані перед телевізором, попиваючи гарячий чай, ми могли годинами обговорювати проблеми і сміятись над невдахами. Мені здавалося, що це триватиме вічно. Ми настільки звикли один до одного, що розлука здавалася неможливою.

Все змінилося, коли, після закінчення українського вишу, у мене з'явилася можливіть продовжити навчання в одному із польських університетів. Це був прекрасний шанс реалізувати себе, тим більше, у мене було непогане знання польської мови.

За день до від’їзду я повідомила про це Вову. Він дивися на мене з жалем у очах і довго мовчав.

- Ти.. ти добре подумала? – видавив він із себе.

- Я довго думала над цим. Зрозумій, це чудовий шанс. Сам знаєш, в Україні важко знайти для себе хорошу роботу.

- Я не знаю.. як я.. без тебе..

- Писатиму тобі електронкою…щодня…

Я не могла заплакати при ньому. Мовчки обійняла, вслухаючись в стук його серця востаннє, і тихо попливла в нове життя.

Перший рік ми спілкувалися майже щодня. Я оповідала йому про свої успіхи на роботі, ділилась невдачами, але ніяк не могла сказати, що без нього тихо вмираю вечорами. Бо мені його не вистачало. Я почувалась одинокою і беззахисною. Без нього все було зовсім не так. А рік по тому переписка обірвалась. Вова не давав про себе нічого знати. Я слізно змирилась з тим, що зв'язок перервано.

Київ зустрів мене таким звичним і притаманним йому шумом. Батьки безмежно зраділи моєму приїзду. Мама крутилася біля мене, мов дзиґа, намагалась хоч якось догодити своїй донечці і додати ще трішки материнської ніжності. Тато тихо сидів біля мене, розпитував усе, що не встиг запитати по телефону.

Я вийшла увечері на прогулянку. Мама сказала, що Вова зі своєю нареченою перебрались у нову квартиру, а його батьки переїхали на іншу вулицю. Їхня квартира пустувала. Я по звичці потягнулась до дзвінка, надіючись, що він знову відчинить мені двері і впустить всередину. Ніхто не відповідав, не чутно було кроків за дверима. Дві сльози скотилися з очей. Було боляче, як ніколи…

Я підготувала коротку білу сукню, яка щільно огортала мою талію. Мамуля казала, що вона прекрасно підкреслює мою бездоганну фігуру. Моє довге темне волосся було заплетене, а шия виразно витяглася візуально, коли я одягнула на неї кольє із перлів. Мама заклала мені у волосся три білих квітки. «Будеш ще краща, ніж наречена», - сказала вона тихо і провела до таксі. Я запізнювалась.

Бенкетний зал був чудово прикрашений надувними кульками, кольоровими стрічками. Святкові столи ледве не валились від важких тарілок з кілограмами їжі. Офіціанти крутились з тацями пропонуючи шампанське. Через деякий час до залу увійшли молодята. Вова тримав за руку наречену. Мене наче розірвало на шматки, немов гарячою стрілою поцілили у серце. Ще трішки і заплачу.. Ні, тільки не тут, не зараз!..

Серед гостей Вова помітив і мене. Він, майже підпливаючи, прямував з широкою посмішкою в мій бік. Обіймаючи, шепотів, як сильно сумував і як же радий мене бачити. Довго дивився в очі, а потім ласкаво запросив до столу.

Кожен обжирався салатами, холодцями, рибою, м’ясом, пив вино і горілку, говорив про політику, любов, музику, пліткував. Я почувалась чужою серед цих незнайомих людей. Це все мене виснажувало, а я ніяк не могла дивитись в інший бік залу, де він, ніжно притуливши її до себе, посміхався тією ж ніжною посмішкою.

Свято набрало оберту, всі танцювали, сміялись, вигукували якісь дивні речі. Втомилась…. Схопивши повну розкорковану пляшку дорогого вина, попрямувала до WC. Я довго стояла перед дзеркалом, намагаючись побачити там для себе хоч якусь розраду. Не було. Сльози котились і котились. Забувши, що на очах не водостійка туш, розвезяла сльози вздовж щік. Розпустивши волосся, я викинула квіти у бачок для сміття. Зняла з себе білі босоніжки і сховала кольє у клатч. Сівши у кутку, пила вино з горла, плакала і роздумувала про те, що втратила. У залі хтось кричав моє ім’я. Моє ім’я? Хтось вигукує моє ім’я?! Схопивши вино, клатч і босоніжки, я, вже зовсім п’яна, вийшла з туалету. Забувши, що маю поганий вигляд, і що моя коротка сукня піднялася вище, ніж треба, я зайшла в бенкетний зал. Перед мікрофоном стояв Вова, викрикуючи моє ім’я і запрошував мене до танцю, в якості найкращої подруги дитинства. По інший бік залу він помітив мене і замовк. Всі до одного із гостей дивились на мене з жахом на обличчі. Я не могла зірватись з місця. Шукала вихід з цього пекла півхвилини. Двері виходу на вулицю з іншого боку ресторану. В якусь секунду я все-таки відірвала босу ногу від підлоги і, прямуючи, вздовж нажаханих гостей, дивилась другу в обличчя. Я бачила його жаль, розчарування і сум. Він зрозумів мій виклик. Саме так розвіялись мої ілюзії, саме так розлетілось на друзки моє уявне щасливе життя…. Саме так ми втратили один одного.

Викликавши таксі, я попрямувала в інший бік вулиці. Там мене й підібрав таксист. За вікном авто мене проводжав нічний Київ кольоровими вогниками. Я вже не могла плакати. Сльози самовільно вже не котяться, а я достатньо п’яна, щоб на місці просто так заснути. Щось в мені переламалось і пекло вогнем. Я не думала вже ні про що. Тільки в голові уривок із його останнього листа:

«Тебе подарувала мені доля. Тебе вкрала в мене Польща…».